ЇХ НАЗИВАЛИ «CОВІСТЬ ЧАСУ»

До 25 річниці від дня перепоховання на Байковому цвинтарі у м. Києві праху Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина

   Тихий Олексій Іванович 

   Народився 27.01.1927, хутір Їжівка Костянтинівського району, Донецької області.
   Помер 06.05.1984, тюремна лікарня м. Пермі.

   Послідовний і безкомпромісний борець з русифікацією України,  член-засновник Української громадської групи сприяння виконанню гельсінкських угод (УГГ).

Детальніше

  Закінчив філософський факультет Московського держуніверситету, а до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті й у Дніпропетровському інституті інженерів транспорту. Вчителював у школах Приазовського р-ну Запорізької обл. і Констянтинівського р-ну Донецької (тоді Сталінської) обл., потім працював на будівництві, учителем (викладав фізику й математику, українську мову), пожежником та ін. 
   Уперше був заарештований КДБ 1948 р. за критику єдиного кандидата в депутати. Після «профілактики» відпущений.
   Другий арешт – 15.01.57 за лист до ЦК КПРС із протестом проти окупації Угорщини військами країн Варшавського договору, а також за «антирадянську агітацію» та «наклеп на КПРС і радянську дійсність» за ст. 54-10 КК УРСР, за критичні висловлення про радянську школу. 18.05.58 Сталінським облсудом засуджений до 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. поразки в правах. Покарання відбував у Мордовії, ст. Явас Зубово-Полянського р-ну, ЖХ-385/11. У зоні працював столяром на пилорамі. Звільнений у 1964.
   Тихий написав кілька статей про русифікацію Донбасу, про жалюгідне становище української мови й культури на Донбасі, статті з проблем українського села (у відповідь на статтю про сільські проблеми в «Литературной газете»), у якій, віддавши перевагу колективному способові господарювання, пропонував усе-таки надати більше свобод селянину.
   Оскільки Тихого до роботи за фахом не допускали, працював монтажником, пожежником, випалював цеглу. Працюючи позмінно, мав можливість їздити до друзів по ув'язненню і правозахисників. Поширював самвидав.
   Тихий уклав збірку висловлювань видатних людей «Мова народу. Народ», а також склав словник неправильностей українських говорів Донбасу. Тихий був зразковим носієм української літературної мови. Говорив правильно, обдаровуючи співрозмовника лагідною усмішкою. При цьому був людиною залізної волі, рідкісної толерантності, доброзичливості і виняткової терпимості.
   15.06.76 під час обшуку в Тихого був вилучений текст збірки «Мова народу. Народ». Дві доби його тримали під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину».
   У листопаді 1976 Тихий став членом-засновником Української Гельсінкської Групи.
   Заарештований 05.02.77 за звинуваченням у проведенні«антирадянської агітації і пропаганди» за ст. 62 ч. 2 КК УРСР і «незаконному зберіганні зброї» (ст. 222 КК УРСР): хтось ще під час війни заліпив глиною на горищі сараю стару німецьку гвинтівку. Суд у справі Тихого і М.Руденка відбувся 23 червня – 1 липня 1977 у м. Дружківка Донецької обл.. Тихому інкримінували статті «Українське слово», «Думки про рідну мову», «Сільські проблеми», «Роздуми про українську мову та українську літературу на Донеччині», текст Декларації УГГ, Меморандум Групи та ін.. Суд не довів жодного факту наклепу на радянський суспільний і державний лад у статтях і висловленнях Тихого, обмежившись лише констатацією, що у своїх працях Тихий вказує на «нібито русифікацію в Донбасі» і т.п., не кажучи вже про недоведеність мети підірвати існуючий лад. За вироком Тихий дістав 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Місцем відбування покарання був визначений табір ЖХ-385/1, сел. Сосновка в Мордовії, звідки був етапований до лікарні в м.Нижній Тагіл.
   Олекса Тихий бере активну участь в акціях протестів ув'язнених. Так, Тихий 52 доби тримав голодівку, розпочату в квітні 1978. Улітку 1978 з'явився документ Олекси Тихого і Василя Романюка «Історична доля України. Лист українських політв'язнів. Спроба узагальнення»), у якому автори проголошували вищим принципом загальнонародного і загальнонаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини 00Н, відмежовуються від політики і практики КПРС у національному питанні, від її трактування поняття демократії. У розділі  «Історична доля України» досліджуються наслідки приєднання України до Росії і висловлюється побажання в майбутньому незалежності України. У розділі «Можливі форми опору» автори пропонують звести їх до пасивного опору в формі неучасті в русифікації, збереження мови і традицій, відмови від служби у війську за межами України, ведення здорового способу життя. Закінчуючи, автори пишуть: «Не потрібно порушувати закони. Достатньо користуватися законами, які проголосила Конституція СРСР."
   У жовтні 1978 розпочав нову голодівку і поміщений у камеру-одиночку. Лікар відмовився його лікувати.
   18.04.79 на 17-ій добі чергової голодівки в Тихого почалася виразкова кровотеча. У лікарню його перевели аж через 18 годин з тиском 70/40. Начальник табору сказав, що це симуляція. Хірург Скринник перед операцією запропонував Тихому письмово зректися колишньої діяльності, у відповідь на що Тихий звинуватив його в шантажі. «Жити будете недовго і в муках», – пообіцяв лікар. Після операції Тихий отямився через тиждень. Шлунок був зшитий у вигляді піскового годинника: рух їжі спричинював біль. Виникли спайки кишок. Внутрішні шви на тілі розійшлися - утворилася ґрижа, але Тихий знову відмовився писати покаяну заяву. 10.05. розпочався перитоніт. Був зроблений розтин і промивання черевини. Того ж дня Тихому надали побачення з синами (2 години). Лікарі подали документи на актування Тихого з огляду на його загальний тяжкий стан. Але за межі лікарні ці документи не вийшли.
13.07. Тихого відправили етапом до лікарні м. Нижній Тагіл, хоча вона нічим не відрізнялася від мордовської. Етапом же повернули в сел. Сосновку.
   У січні-лютому 1980 Тихий провів у ШИЗО з невеликими перервами близько 40 діб. Карали його за те, що він, за словами адміністрації, зриває нагрудний знак, не встає, коли заходить начальство, відмовляється від роботи, погано впливає на оточення.
Писати про здоров'я Тихому не дозволяють, однак стало відомо, що в нього відкрилися рубці на легені.
   27 лютого - 1 березня всіх в'язнів особливо суворого режиму, в тому числі й Тихий, етапували на Урал, у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. По дорозі один в'язень помер. У таборі ВС-389/36-1 Тихого неодноразово карали за невиконання норми виробітку, відмову збрити вуса, голодівки протесту та інше. Тихого кинули на 6 місяців у ПКТ (приміщення камерного типу) за порушення режиму. Тримав голодівку.
   У тому ж 1980 у США вийшла книжка – Олекса Тихий.«Роздуми». У січні 1983 якийсь Вадим Зуєв у статті «Гримасы лицемерия» (журнал «Донбас») цинічно писав: «Логічний розвиток антинародної закваски і Копелєва, і Тихого привів їх - через виїзд до Ізраїлю - на задвірки Західної Європи... Підпорядковуючись жорстоким законам зради, вони підписалися під сіоністською відозвою на захист польської контрреволюції.» У цей час«на задвірках Східної Європи» від виразки дванадцятипалої кишки, атеросклерозу, анемії, гепатиту й інших тяжких хвороб, можливо й раку, політв'язень Тихий швидко втрачав вагу (при зрості 178 см наприкінці 1981 він важив 41 кг). Тричі був етапований до тюремної лікарні ВС-389/35 (ст.Всехсвятська), був двічі оперований на виразку дванадцятипалої кишки - востаннє на початку 1984. На останнє сорокахвилиние побачення з сином Володимиром і дружиною Ольгою 19.04.98. Тихоговвели попід руки, у нього навіть облазили нігті, але посміхався, був милостивим, згадував Нагірну проповідь Ісуса Христа.
06.05.84 Олекса Тихий помер у камері тюремної лікарні в м. Пермі.
   Синові Олекси Тихого Володимирові не дозволили забрати тіло батька: «Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи». Останки Олекси Тихого разом з прахом Василя Стуса і Юрія Литвина перевезені в Київ і 19.11.89 перепоховані на Байковому цвинтарі.

 

Литвин Юрій Тимонович

   Народився 26.11.1934, с. Ксаверівка, Васильківського району, Київської області.
   Помер 05.09.1984, с. Кучино, Чусовського району, Пермської області.

   Поет, письменник, публіцист, член Української Гельсінкської груп (УГГ)

Детальніше

 Юрій Литвин народився в сім’ї сільських учителів. Батько воював на фронті, потім партизанив у загоні С.Ковпака. Помер від ран 1944.
   Мати з сином перебралася в c. Барахти Київської обл. Після закінчення семирічної школи Литвин пішов до гірничо-промислової школи в м. Шахти Ростовської обл., але через хворобу покинув її і повернувся до села.
   24.06.53 Литвин разом з декількома хлопцями був заарештований і 29 липня засуджений Васильківським районним судом за ст. 4 Указу від 4 липня 1947 р. "Про кримінальну відповідальність за грабіж державної та суспільної власності" до 12 р. позбавлення волі. Домагаючись довідки на виїзд із села на навчання, хлопці „шантажували“ голову колгоспу "пропажею" телиці, яку вони прив’язали до дерева в лісі. Покарання відбував на будівництві Куйбишевської ГЕС (Кунєєвський ВТТ).
   31.01.55 Литвин був звільнений завдяки клопотанням С.Ковпака, але 14 квітня знову заарештований за звинуваченням у створенні в таборі в липні - серпні 1954 антирадянської націоналістичної організації "Братство вільної України" (БВУ).
   Члени організації готувалася, вийшовши на волю, встановити зв’язки з підпіллям ОУН, щоб боротися за незалежність України. Хоча далі написання статуту, складання присяги та пропаганди в своєму колі справа не просунулася, Литвин, як ініціатор і один з лідерів організації, 10.09.55 був засуджений Куйбишевським обласним судом за ст.ст. 58-10 ч. 2, 58-11 КК РРФСР на 10 р. таборів і 3 р. поразки в правах. Усього в цій справі було засуджено 16 осіб - українців, в’язнів Кунеєвського табору.
   Литвин карався в таборах Сибіру (Мединь, Озерлаг) і в Мордовії. Там написав книгу віршів "Трагическая галерея"- про долю свого покоління, про жертви терору і присвятив її Л.Лук’яненку.
   Юрій Литвин звільнився 14.06.65, одразу ж поїхав до Москви і передав посольству США інформацію про становище політв’язнів у концтаборах. Співробітникам посольства вдалося непомітно вивезти його в машині і випустити на вулиці. Оселився в с. Барахти, де жила його мати. Одружився. 1967 народився син Ростислав.
   Працював на заводі холодильників у м.Василькові, на трубному заводі. Був обраний до профкому. Намагався переконати робітників, що профспілка - це не „приводной ремень партии“, а інструмент захисту економічних інтересів робітників. КДБ погрожував арештом. Литвин мусив виїхати на роботу до Сибіру.
   Після повернення 14.11.74 був заарештований у м.Рівне. Інкримінували як наклепницькі низку літературних і публіцистичних праць. 13.03.75 Київський обласний суд засудив Литвина за ст. 187-1 КК УРСР до 3 р. таборів суворого режиму. Ув’язнення відбував у колонії № 25 (сел.Верхній Чов, Комі АРСР). У таборі переніс операцію на виразку шлунку.
   14.11.77 Литвин знову повернувся в с.Барахти. Півтора року був під адміністративним наглядом. На пропозицію О.Мешко в червні 1978 р. вступив до Української Гельсінкської групи (УГГ). У квітні 1979 написав працю "Правозахисний рух в Україні, його засади і перспективи", де, зокрема, відзначив: „Супільство - це живий організм, що живе і розвивається за природним законам з тенденціями до все більшої свободи... Інакодумство в Україні має свої глибокі революційно-демократичні та ліберальні традиції... Свободолюбство, демократизм є характерними ознаками як українця, так і всієї української нації“. Цю працю високо оцінив Петро Григоренко.
   19.07.79 незадовго перед тим оперований на верікоз Литвин був затриманий п’ятьми міліціонерами, завезений до відділу міліції, побитий, оштрафований і відпущений, а 06.08.79 заарештований за звинуваченням у вчиненні опору працівникам міліції. Засуджений    17.12.79 Васильківським райсудом до 3 р. таборів суворого режиму за ст. 188-1 ч. 2 КК УРСР. В останньому слові Литвин сказав: "Ви хочете знищити Литвина, але це вам не вдасться. Убити в мені людину, вбити в мені віру в любов, у прекрасное, правду, і свободу - вам не вдасться, панове прокурори, Литвин вас не боїться, панове начальники. Не боїться, хоч знає, чого ви варті, добре знає ваше справжнє єство, знає, що таке радянська дійсність і радянська влада, що таке її каральні органи".
Карався в м.Біла Церква, в сел. Буча під Києвом (ЮА-45/85), у липні - вересні 1980 в м. Херсоні (17/90).
   За 1,5 міс. до закінчення терміну, 24.06.82, Київський облсуд визнав Литвин особливо небезпечним рецидивістом і засудив за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання. Йому, зокрема, інкримінували написання низки статей, а також "зведення наклепів на органи радянської влади в усній формі". До справи були долучені написані раніше документи: "Борцям за свободу і незалежність Чехословаччини", "Слово про грішників, що каються", "Некролог", "Звернення до Дж.Картера", "Радянська держава і радянський робітничий клас" та інші публіцистичні твори.
   У травні 1983 хворий на виразку шлунка Литвин етапований у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. (ВС-389/36-1). Дантист зняв йому емаль з зубів, щоб поставити коронки - і більше не з’явився. 9 останніх місяців Л. тяжко страждав від болю, а тут ще дізнався про смерть у неволі колишньої дружини. Син залишився з бабусею. Тяжко переживав Литвин смерть О.Тихого і Б.Антоненко-Давидовича. Збіг тяжких обставин спричинився до тяжкого душевного і фізичного стану. В останні дні він не міг ходити і майже нічого не бачив, був звільнений від роботи.
   23.08.84 Литвин був виявлений у бараці з розтятим животом. Через два тижні помер у лікарні в м.Чусовий. Матері дозволили бути присутньою на похороні. Чи було це самогубство? Наглядачі так і не знайшли, чим він порізався, - ні одразу, ні під час подальших обшуків.
   Усього він був засуджений на 41 рік неволі, не враховуючи 1,5 р. адміннагляду. У таборах відбув 20 р. з 49 прожитих. Він устиг написати декілька повістей і збірок віршів (більшість літературних творів досі не знайдені).
19.11.89 тлінні рештки Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина були з великими почестями перепоховані на Байковому кладовищі в Києві.
   1980 Зарубіжне представництво УГГ видало книгу "Юрій Литвин (портрети сучасників)“. 1981 у Львові вийшла збірка віршів Ввасиля Стуса і Литвина "Передчуття". 1996 в Харкові коштом його друга, колишнього політв’язня І.Пашкова видано збірку віршів Литвина "Трагическая галерея". 42 документи справи - рукописи, статті, заяви, листи в 1991 передані з СБУ матері Литвина - частина з них видана 1999 р. окремою книжкою.
   1992 зусиллями Дрогобицького "Меморіалу" побудовано нову хату для матері Литвина Надії Антонівни Парубченко в с. Барахти, де вона дожила віку (14.10 1914 - 26.10 1997). Там же 1994 в школі відкрита кімната-музей Литвина.

 

Стус Василь Семенович

   Народився 6.01.1938, с. Рахнівка, Гайсинського району, Вінницької області.
   Помер 04.09.1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермської області.

   Український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України.

Детальніше

   

   Народився в селянській родині. 1939 батьки - Семен Дем'янович та Ірина Яківна - переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Ще через рік (1940) забрали туди своїх дітей. 
   Закінчивши середню школу зі срібною медаллю, Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту м. Сталіно. Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці вчителював в селі Таужня Кіровоградскої області, після чого два роки служив в армії. Під час навчання і служби став писати вірші. Тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке; переклав близько сотні їх віршів. Ці переклади було згодом конфісковано і втрачено. 1959 опублікував свої перші вірші. 
   По закінченню служби в збройних силах (1960) три роки працював редактором газети «Соціалістичний Донбас», після чого 1963 вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР у Києві. Того ж року опублікував добірку віршів. 
У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» в Києві взяв участь в акції протесту проти арештів серед української інтелігенції, за що Стуса звільнили з інституту. Після цього заробляв на життя, працюючи на будівництві, в котельні, в конструкторському бюро. Водночас продовжував продуктивну творчу діяльність. 
1965 одружився з Валентиною Василівною Попелюх. 15 листопада 1966 у них народився син - нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус. 
   Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку - «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві, а пізніше вона потрапила до Бельгії й 1970 була видана в Брюсселі. 
   У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. 
Восени 1972 заарештований і засуджений на п'ять років примусової праці і три роки заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Весь термін ув'язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. 
По закінченню строку в концтаборі Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. 
   Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. В травні 1980 був знову заарештований і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. 
Стусові, що перебував у концтаборі в Кучино, заборонили бачитися з родиною. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. 1985 Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури. 
   28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер. На знак протесту він оголосив голодування. В ніч 3 на 4 вересня він помер, можливо, від переохолодження. Його поховали на табірному цвинтарі. Прохання родини перевести тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув'язнення.

 

 

 

   Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус - поет і людина [Текст]: спогади, статті, листи, поезії / Упоряд. Орач (Комар) О.Ю. - К. : Укр. письменник, 1993. - 400 с.

   Василь Стус повернувся на Україну... Через чотири роки по смерті. Його прах перевезено з табірного цвинтаря, що за Уралом, до Києва, на Байкове кладовище. Усе життя йшов він до свого народу, ніс на плечах тяжкий хрест правди і сумління, ішов, знаючи, що сходить - на Голгофу.
   До книги увійшли спогади друзів поета, товаришів по ув’язненню, уривки з листів, вірші, фотодокументи.

---

   Стус, Д. Василь Стус [Текст]: життя як творчість / Д. Стус. - К.: Факт, 2005. - 368 с.: іл.

   Ніхто не знає, в чому полягає загадка слави. Часто трапляється, що про когось, хто все життя перебував у епіцентрі подій, забувають відразу після смерті. До Василя Стуса широка відомість прийшла після перепоховання в 1989-му. Що цьому причиною: поетична творчість? героїка життя? непримиренність позиції? здатність перейматися чужим болем? На ці та інші питання пробує знайти відповіді син поета - Дмитро, який майстерно поєднує об’єктивні біографічні відомості про життя Василя Стуса з власними спогадами і спостереженнями про батька, парадоксально зіставляє контексти, змішує науковий та белетристичний стилі. Пропонована книга - це Василь Стус очима дослідника й сина на тлі «запізнілого націєтворення».

---

   Стус, В. Зібрання творів у 12 т. [Текст] : Т.3: Часи творчості / В. Стус. - К: Факт, 2008. - 752 с. - (Бібліотека журналу «КИЇВСЬКА РУСЬ»)

   Третій том «Зібрання творів» містить збірку віршів «Час творчості / Dісhtenzeit», написану під час першого слідства 1972 р. у камері попереднього ув’язнення Київського республіканського КДБ. На відміну від першого видання «Творів» Василя Стуса, тут вперше представлено варіанти перекладів з Й.-В.Гете, які не потрапили до попереднього видання через брак місця. «Час творчості» - це зафіксований у віршах екзистенційний щоденник людини, яка робить вибір. Тут живий біль і безпосередність переживання, які втратять гостроту в пізніших варіантах, що увійдуть до корпусу збірки «Палімп-сести». «Час творчості» - це симбіоз особистісного буття (перша частина), освітлена життєствердним сяйвом великого Гете (друга частина).      

---

   Стус, В.С. Листи у вічність... [Текст] / В.С.Стус. - Донецьк: ТОВ «ВКФ «БАО», 2012. - 272 с.

  Василь Семенович Стус (1938-1985) - великий український поет-класик, творчість і доля якого викликають щире захоплення та глибоку повагу. Трагічна, велична й вічна постать поета, що сам на сам змагався з несвободою і невіглаством, є певним уособленням усієї духовної історії нашого народу.
   До збірки ввійшли твори Василя Стуса, що є золотим спадком вітчизняної літератури. Читач також має можливість ознайомитися з життєвим і творчим шляхом поета.
   Видання адресоване широкому загалу шанувальників поетичного слова.

---

   Стус, В.С. Під тягарем хреста [Текст]: поезії / В.С.Стус. – Львів: Каменяр, 1991. – 159 с.

   До збірки увійшли твори Василя Стуса (1933-1985рр.), чиє життя обірвалося по багатьох роках тюремних поневірянь за колючими дротами ГУЛАГу. Лицарськи вірний непроминущим ідеалам, він не спасував перед реченцем, бо ж дорогу боротьби і страждань обрав свідомо. Написане вилучали й нищили, а він з вірою, що переможе у двобої, не переставав творити, допоки пронизливі сибірські вітри не видули із кволого тіла роз'ятреної душі. Уціліле  ж слово промовляє до кожного з нас, утверджуючи на думці: всі ми залишаємося в'язнями сумління доти,  доки не зійне над стужілою Вітчизною заблукане сонце волі.

---

   Стус, В. Таборовий зошит [Текст]: вибрані твори / В.Стус. - К.: Факт, 2008. - 452 с.

   В «Таборовому зошиті», напевно, вперше в такому пов­ному - надто як для книги вибраного - обсязі зібрані всі програмні для Василя Стуса - мислителя вірші з його основних збірок, найдовершеніша літературознавча праця «Зникоме розцвітання» (про творчість і філософію життя Володимира Свідзінського і Василя Стуса), нотатки «З таборового зошита» і своєрідні духовні заповіти з листів до дружини і сина.
В них - Стусова етика, мотивація його дій і прагнень. Надія, що його «подобу збагнуть - бодай в передкінці життя»...

---

   Стус, В. Феномен доби (сходження на Голгофу слави) [Текст] / В.Стус. - К.: Товариство "Знання " України; Видавничо-поліграфічний центр "Знання", 1993. – 96 с.

   Книга «Феномен доби» написана в 1970-1971 рр. Упродовж двох десятиліть рукопис її пролежав в архівах КДБ. Уявляєте силу її смислового заряду? Літературна праця підривала безпеку наймогутнішої на планеті держави, найдемократичнішої в світі країни. Так і було сказано у вироку Київського обласного суду: ворожа, антирадянська, націоналістична.
   А насправді це книга любові і болю. З глибоким проникненням у таке видатне і трагічне явище української літератури, як Павло Тичина. Але це книга не лише про Тичину - вона про трагедію людини в умовах тоталітарного режиму, про згубну дГю казармового соціалізму на культуру, духовність народу.
Такий твір міг написати тільки В. Стус, і він його написав, одержавши в нагороду тюрми, табори, заслання, розплатившись за нього власним життям.
Микола Жулинський

---

   Стус В. Час творчості/Dichtensezeit [Текст] / В.Стус.- К.: Дніпро, 2005.- 704 с.: порт. (Сер. «Бібліотека Шевченківського комітету»)

   Сьогодні вже важко уявити українську поезію другої половини минулого століття без постаті Василя Стуса - поета, критика, літературознавця, мислителя, правозахисника... Нова книга вибраного - амбітна спроба представити не лише різні етапи творчих шукань, а й вершинні здобутки письменника в різних жанрах.

 

 

  

   

© Комунальний заклад «Новопсковська централізована бібліотечна система Новопсковської районної ради Луганської області», 2007-2017 р.
Офіційний сайт